Обізнаність із державною таємницею для її носія супроводжується як приємними бонусами у вигляді надбавки до посадового окладу, так і певними обов’язками та обмеженнями. Що сукупно має захищати інтереси державної безпеки. Але це працює не завжди.
Необхідні умови
Обов’язки та обмеження, пов’язані з режимом секретності, виникають для особи у зв’язку з отриманням нею допуску до державної таємниці, яку надає Служба безпеки України, а також доступом до такої інформації.
За Законом «Про державну таємницю» процедура надання допуску передбачає для громадянина:
визначення необхідності його роботи із секретною інформацією; перевірку, яку здійснює Служба безпеки України; взяття на себе письмового зобов’язання щодо збереження таємниці, яка буде йому довірена; надання у письмовій формі згоди на обмеження прав у зв’язку з допуском; ознайомлення з мірою відповідальності за порушення.
Відхилення від будь-якого з цих п’яти складників веде до відмови. Водночас допуск за своєю суттю є лише правом на роботу з інформацією.
А от умовою реалізації цього права (тобто фактичного доступу до конкретної секретної інформації) є потреба у службовій виробничій, науковій чи науково-дослідній діяльності або навчанні. І за загальним правилом цю потребу для службовця чи працівника визначає керівник органу, установи, організації чи підприємства, який видає відповідний наказ або накладає резолюцію на конкретний документ. Самі керівники при цьому отримують доступ за посадою після отримання допуску. Топчиновникам (Президенту, нардепам, міністрам, голові СБУ, генпрокурору та деяким іншим) доступ також надається автоматично. Достатньо лише взяти письмове зобов’язання про збереження таємниці.
Плюси та мінуси допуску
Коли в громадянина є допуск і фактичний доступ до секретної інформації, можна говорити про те, що він за умовами своєї професійної діяльності постійно працює з відомостями, що становлять державну таємницю (працює в умовах режимних обмежень). А за це передбачена компенсація.
Положенням про її види, розміри і порядок надання, затвердженим постановою Кабміну від 15.06.94 № 414, встановлено надбавку до посадових окладів (тарифних ставок). Залежно від ступеня секретності інформації вона становить 10, 15 або 20 відсотків (для науковців та працівників режимно-секретних органів цифри інші, але підхід – той самий). І це значний бонус. Наприклад, щомісячна надбавка судді за «секретку» починається від 6,3 тис. грн.
Утім, щомісячна доплата має і зобов’язальний бік. По-перше, це обов’язки не допускати розголошення, виконувати вимоги режиму секретності, не брати участі в діяльності заборонених партій, не сприяти іноземцям, що заподіюють шкоду інтересам нацбезпеки, письмово попереджати про свій виїзд з України, наприклад, у відпустку. По-друге, носії державних секретів мають повідомляти тих, хто надав їм доступ, та режимно-секретні органи про виникнення певних обставин, які несумісні із секретами (ст. 23 Закону). Серед таких обставин — оформлення документів на виїзд для постійного проживання за кордоном.
І громадянин, якому було надано допуск та доступ до державної таємниці в порядку, встановленому законодавством, і який реально був обізнаний з нею, може бути обмежений у праві виїзду на постійне місце проживання в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації, але не більш як на п’ять років із часу припинення діяльності, пов’язаної з державною таємницею. Це пряма норма ст. 29 Закону.
Виходить, що статус секретоносія не сумісний із проживанням в якійсь іншій країні, ніж Україна. Бо тому, хто мешкає за кордоном, не дадуть допуску і доступу до таємниці, а хто вже має — не дозволять виїхати на ПМП в найближчі п’ять років.
«Не обліковується»
У теорії гарантії збереження державних секретів видаються досить непоганими. На практиці ж реалізація відбувається дещо інакше. Показовими є кейси ексголів правління Національного банку України Кирила Шевченка та Валерії Гонтарєвої. Їх було звільнено з посади з подальшим переслідуванням у кримінальних провадженнях, але СБУ тривалий час не скасовувала їм допуск до державної таємниці. Водночас чиновники безперешкодно виїхали з України і мешкають за кордоном. Перший — у Відні, друга — в Лондоні.
Причину такої різниці між теорією та практикою показово характеризує відповідь СБУ на наш запит щодо низки секретоносіїв, які завершили роботу на державу.
Там фактично умили руки, зазначивши, що повноваження припинити своєму підлеглому доступ до державної таємниці має його керівник шляхом видання відповідного наказу. А от сама Служба безпеки до процесу надання чи припинення доступу працівника до конкретних секретних відомостей не залучається, отже, інформація про надання/припинення доступу в спецслужбі не обліковується.
Що стосується обмеження права (дозволу) ексчиновників на постійне проживання в інших країнах, то і тут хата державного органу, одним із основних завдань якого є забезпечення охорони державної таємниці, виявляється скраю. Нам роз’яснили, що відповідно до Закону «Про запобігання корупції» та Порядку проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад із підвищеним корупційним ризиком (постанова Кабміну від 25.03.2015 № 171), Служба безпеки є одним з суб’єктів проведення зазначеної перевірки і бере в ній участь лише щодо наявності в особи допуску до державної таємниці, а також щодо відношення особи до військового обов’язку (в частині персонально-якісного обліку військовозобов’язаних СБУ). Отже, збирання в процесі такої перевірки, обробка та зберігання іншої інформації про особу (крім тієї, що визначена постановою № 171) не належать до повноважень СБ України.
Ба більше, якщо раніше Служба безпеки України хоча б надавала інформацію про форму допуску колишніх можновладців, які полишили Україну, то зараз цю інформацію вже не надають, попри суттєве почастішання корупційних скандалів серед найвищого керівництва, допущеного до державної таємниці в період військового стану.
Єдиною позитивною тенденцією на шляху дотримання державної таємниці, яку слід відзначити за останні два роки, є усунення іноземців з уряду та центральних органів влади, адже нині відповідно до Закону України «Про державну службу» на посади державної служби, зокрема категорії А (вищий корпус державної служби), призначаються громадяни України.
Водночас актуальним залишається питання перевірки законності «прискореного» отримання громадянства України іноземцями, яких імплементували на керівні посади.
Залишились іноземці і в керівництві суб’єктів господарювання державного сектору економіки, зокрема особливо важливих для економіки підприємств. Дізнатись же про дотримання державної таємниці навіть звільненими керівниками непросто, про що свідчать відповіді СБУ та Нафтогазу стосовно їх нещодавно звільненого керівника.
На жаль, правоохоронна система та її співробітники сконцентровані на знущанні із залишків бізнесу і «сприянні» у вирішенні комерційних конфліктів.
Служба безпеки України формально залишається спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці та державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який мав би забезпечувати державну безпеку України.
Хоч як це прикро, але теорія в Україні вже традиційно розходиться з практикою. Закони існують самі собою, їх якість розбивається правозастосуванням. Політична доцільність може переважати над порядком навіть у таких питаннях, як національна безпека та захист національної державності.
